“Рік народження не обирають. Я народилася 1917-го. Прожила майже все тяжке ХХ століття. Багато всього пережито. Тепер всі роки оцінюєш уже на відстані. Виправдовуватися нівчому не буду. Одне скажу - до всіх своїх робіт відносилася щиро. Іноді доводилося йти на компроміси - нехай мене не дуже суворо судять”.Ці слова Тетяна Яблонська, відома українська і радянська художниця, писала у 1997 році, на 80-му році життя. Свій щоденних вона вела протягом понад пів століття, залишивши спогади і про невдале намагання її родини втекти із новоствореного Союзу, і про студентські роки та судилище Бойчука, про евакуацію під час Другої світової, післявоєнні роки і повернення до радянської “нормальності”, про мальовничі закутки України - Поділля, Закарпаття, Чернігівщина, про мандри до такої далекої та іншої тоді Європи, і врешті - про незалежність. Усі ці етапи, періоди та місця вона неодмінно супроводжувала своїми роботами, які, хоч і залишалися в строгих рамках панівного тоді соцреалізму, та все ж, зображали відблиски самого життя. Алевтина Кахідзе, як і годиться сучасній мисткині, працює із більш демократичним формами: перформанс, відеоінсталяції, різні медіа, і осмислює теми фемінізму, комерціалізму, ідентичності. І хоч сьогодення сприяє творенню найрозмаїтіших задумів, у нашій розмові з Алетивною ми торкаємося одвічних питань академізму, таланту, конформності, свободи та відповідальності митця. Про художню освіту в Україні, співпрацю з міжнародними та російськими інституціями, мистецтво як спосіб проживання колоніальної травми і звісно - Тетяну Яблонську, у передостанньому в сезоні епізоді “Ночей Дівочих”.
